Проти полум'я (2026)

Переїзд — це завжди смерть малого світу. Сім’я пакувала коробки, коли Ліда вирішила попрощатися з лісом. Вона не знала, що ліс уже палає зсередини. Коли дим вдарив у небо, мати відчула це кістками. Вона кинула коробки і побігла. Ліс — це живий вогонь, який дихає, чекає, ковтає сліди. Ліда чула тріск гілок, але не бачила маму. Вона сіла під дубом, обхопила коліна й згадала, як тато вчив її складати валізи. “Спершу найважливіше”, — казав він. У неї залишилося тільки серце, що стукало швидше за полум’я. Мати бігла наосліп, дерева палали мов свічки, повітря плавило легені. Вона гукала, і голос губився в реві вогню. Жінка знала: переїзд нічого не вартий, якщо дитина не сидить поруч. Вона бачила тінь доньки крізь стіну вогню. Ліда підвела голову — і в цю мить мати кинулася крізь полум’я. Вона не думала про опіки, про те, що валізи згорять. Вона думала тільки про те, як обійняти доньку раніше, ніж вогонь зробить це першим. Бо справжній дім — це той, де мама встигає.